Anonymous female narrator, b. 1919 in the village of Ohirtseve, Vovchans’k district, Kharkiv region, into a family of 10 (6 children, parents and 2 grandparents8 which had 15 desiatynas of land. The family was deculakized and narrator’s father, а horse trader, was arrested for slaughtering a pig to get suet for narrator’s paralyzed grandmother. The family fled and found work as a carpenter. Deculakization was carried out by local peasants, but the head of the sil’rada was an outsider. Narrator was in Kharkiv during famine and was once picked up, put on a train, taken out of town, and dumped. Narrator also made her way to Moscow and tried to beg there, then went to the Caucasus and returned home. An adult she met working in a tree nursery confessed to cannibalism: “I just came here, my children and wife died at home. I cooked them. The children cooked up fine, got real tender, but the wife ,devil take her, was old and had to cook a long time”. People survived by eating weeds. “Very many” people in narrator’s village perished in 1933 and almost everyone was swollen from starvation. Famine lasted into 1934.

Пит.: Будь—ласка, скажіть, копи Ви народилися.

Відповідь: В 1919-му році.

Пит.: А де?

Від.: На Харківщині, Вовчанського району, село Огірців.

Пит.: А де Ви жили під час 20-их і 30-их років?

Від.: Там само я жила.

Пит.: Чим займалися Ваші батьки?

Від.: Хліборобством. Ну, я начитаю казати сперша, ж то почалося в нас. Ми Доїхали на поле: батько з матір'ю. Я була ще мала, ще мені було 10 років — це в 29-ом оош. Поїхали ми там, збирали горох. Ідем назад — уже стоїть у нас у дворі й нас із воза бере, й забрали коня, а ті вже були забрані. Тоді сіла мати корову доїти. Я більша була,  не взяла кружку, а малі діти, в нас шестеро, було забрали кружки, стали коло матері, Коло корови, щоб дати молока. Він відрізав налигач і повів; а ми діти осталися з кружками, й мати на стільці сиділа з відром. Тоді пили ми ще осіню, зарізали кабана, батька забрали до в'язні, бо він не мав права того робити. Батько сидів у в'язниці. 1 Іриходили по те сало. Баба була паралізована, ми те сало заховали бабі в таку кімнатку і один хлопчик малий засунувся і не пустив їх. Вони те сало не забрали. Батька судили за те.

Пит.: Чи він був куркуль чи середняк?

Від.: Та такий середняк був, сільський господар та й все. Мав шестеро дітей і |естру сліпу й матір стару і батько й мама. Оце такево було. То 10 душ було нас. Один батько робив.

Пит.: А скільки десятин землі?

Від.: Може 15 десятин, більше не було, бо в нас землі небагато було на Харківщині, далі було там багато землі, в нас небагато землі було. Тоді судили батька, сказали, що вони знають його батька, який він був: кіньми торгував усе. То хлопцеві було й років, він ще не запам'ятав, який той дід мій був, а він уже свідком був, свідчив проти батька, що то батько їхній куркуль, що то батько е такий нездібний чоловік до цього. І засудили, мати їздила з тіткою сліпою до Петровського в Харків, бо то щоб тітки вставили корову й хату, бо то була сліпа батькова сестра. Петровський написав, шоб то дставили. Мати поки приїхала, то вже й останню корову забрали. Нічого ніде не осталося. У 30-му році починають ламати хату. Ми сидимо, а батько втік. До того усього каже: — Дай хлібоздачу, хлібоздачу. Уже батько втік за Харків в Сталіне, там робив теслярем. Звідти приїздив ноччю, а там сиділи комсомоли, чи хто там сидів на лавці, ж звичайно, лавки на Україні за воротами. Сиділи на лавці, чекали батька, може прийде час-від-часу. Батько в вікно постукав і вліз у вікно й каже: — Мені треба інструменти, я поступив теслярем Працювати, а інструменти не взяв, їх треба. Материн брат утік разом також і каже: — І Ількові треба щось, пилку якусь узяти. Мати, як іти? Тітка в нас сліпа була, а бачили було місячно, що сидять за воротами на лавці. Тітка сліпа зразу: — Ой-йой, живіт болить! Ганно, що мені робити? Ганна, моя мати, скоро збирається і летить до Феньки далі, сестра була там мешкала. Летить до Феньки, то якраз напроти моєї баби, а вона не пішла до Феньки та пішла до баби, взяла дядькові пилку, принесла додому, знову в вікно батько виліз і пішов, а мати тоді слідом за ним пішла, тітку повела до Феньки там у ліс. Батько в лісі її чекав. Тоді вони прийшли на станції, мати купила йому квиток, він десь там у дровах ховався, підійшов потяг, він на ходу сів і поїхав у Харків. Тоді, коли батька немає, прийшли розкуркулювати. Уже поламали, клуню поламали.

Пит.: Чи то були українці, чи приїжджі?

Від.: Сусіди! Ха-ха, сусіди, сусіди були.

Пит.: Ті, що розкуркупювали?

Від.: Ото один був якийсь. У сільраді робив. Чужий, а то сусіди прийшли. Витягли вікна, витягли двері, мама пішла, нав'язала соломи, напхала в мішки, заткнула вікна полоном, кожухом позакривала двері й ми в одній кімнаті осталися — на печі сидимо. На ранок приходять ламати хату. Ми в хаті: шестеро дітей, сліпа тітка й мама. Сидимо. Вони ламають хату — ми в хаті. Ми перебралися до одних людей. Прийшли вони, нас забрали. Пожили тиждень в тих людей. Прийшли хату поламали, через нас, що він нас пустив на кватиру. Одна тітка робила на цукровому заводі, дала ключ мамі й сказала: — Перебирайся і тихо сиди, ніхто тебе не займе, я думаю, в моїй хаті, бо вони не будуть знати, де ти є. Ми там сиділи. Вже 32-ий рік, на 33—їй. Це осінню. Мама пішла з тіткою міняти, десь там щось виміняти, полотно там було, ще там то в сусідів, то десь хтось переховав нам, бо то всі лахи забирали й продана лий. Десь хтось переховав. Мама пішла міняти з тіткою. Виміняла пшона, виміняла патоки, така, маляс. Виміняла те, прийшли додому. Тільки прийшли, тітка на печі сиділа, ми ж тут патоку лизали язиками, пальцями, язиками. Мама ж принесла, бо нема ніде нічого. Вони прийшли, забрали той горшок з патоком і кажуть: — Що в тебе ще, що ти виміняла? Ти виміняла, шось ти виміняла. Мама каже: — Нічого. 0 ні, і вони до тітки сліпої: — Що ти маєш,  Марфо? Вона каже: — Нічого я не маю. Трохи пшона в пазусі. І вони за те пшоно взялись — вона не віддає і почала кричати. Вони з пазухи його витягли й пішли.

На другий день пішла я по здоровий горшок у сільраду й кажу: — Дайте горшок, бо ми будемо щось варити в ньому. — Що ви в ньому варитимете? — А ми ходили вже було зимно, буряків мерзлих назбирали з мамою. Вони сказали: — Ще патока є в ньому, не можем тобі дати. Ми віднесем тобі. Я їм сказала: — Ну, з'їжте його! — І пішла. Тоді вони те гапоно в тітки забрали. Що було де, не можно нічого мати. Прийдуть, позабирають усе знову. А тоді я буду казати, що то я. У Харкові була у 33-му, продавали хліб комерційний. Там дуже багато люди збиралися — була черга. Вони тих людей з черг забирали й казали: — На уборку хліба — і давали хліба по-четвертинки й підсажували, де такі вагони були, як корів возити. Закриті вагони наковані для скотини. Туди напихали повно людей. Люди лізли, всі раділи, півчетвертину хліба дістали й ше й поїдемо на хліб, то там щось з'їмо, якесь зернечко отримаємо. Вони їх набивали повно, і я в тому числі була, декілька раз попадала, ну мене не могли взяти. Я під вагон, і втечу, приходжу на другу станцію, на другу лінію і втечу, й знову йду в чергу по щось. Мене знову забирають і сюди. Поліцай замітив і каже: — Ти й досі не здохла, що тут лазиш? — і в вагон. Раз я ввірвалася, не могла втекти. Вони мене посадили в вагон. ТІ вагони вони возили за перед, у поле. Виїдуть і везуть до Салтова, від Салтова до Харкова. І возили його зад вперед, поки люди помруть у тих вагонах. Тоді вивозили в Салтівський яр. Викидати їх. Таких людей викидали, які там ще не померли були. ТІ викидали й тих туди турнули. Які по госпіталях люди були в Харкові, чи десь хворі, чи які, вони спеціяльно їх брали на платформу відкриту, вивозили в Салтівський яр і там вони вмирали живими. Тоді я поїхала під вагоном в Москву. Під вагоном поїхала в Москву. Приїжаю, то було дуже тяжко їхати. Зимно під вагоном. Приїхала я в Москву. Вийшла з платформи, й одна йшла пані вбрана.   Я прошу, простягаю руку — Дайте мені, пані, копійку, хоч я куплю хліба. Вона в мене зразу по-російському запитала: — „А откуда вы?" Я сказала: — 3 України, з Харкова. — І тут зразу поліція наскокла, забрала й мене таки десь гнали разів три в підвал, щоб то я не знала, й де я. —  „Будешь сейчас ехать домой. Я сказала: — О, добре, поїду.

Вони мене так — ішов потяг з Москви на Харків, вони мене вивели й втурнули: — Іди, потяг на Харків.  У мене нема квитка, турнуть мене з платформи. Я мусила сісти в бак, хворі тут-же, де відкрито надворі. Там я була, бо то була вже в 33-му весна. Вони сказали: — До Харкова ти не можеш доїхати. Я мусила знову під вагон на другій остановці злізти й їхати. І тепер у мене через те здоров'я нема. Ото таке. І все моє там здоров'я осталося. їздила я на Кавказ, поїхали так хлопці, дівчата. Там ходили кури: ми вкрали півня, так перейшли вулицю й сюди-туди, і так дядькові продали. Купили тоді хліба. На Кавказі люди довше добре жили. Також нам не розрішили. —  „Собирайтесь, откуда уехали" — і то таке. Тоді там спали під ковальським мостом. Кохту свою я заховала в смітник, і то хтось украв, бо не було кохти, мусив мою кохту забрати. Так багато чого бачили. Люди вмирали, то казали, що ходили питали: — Та ще не вмер? Л, так, люди були такі, як звірі вже. Питали.

Тоді я робила в лісництві. Тамечки один прийшов, здоровий такий дядько, Олексій звався, каже по-російському: — О, это я пришел сюда, дома дети умерли, жена умерла. Я варил: дети хорошо варилися, мьяко готовилися, а жена, чорт быі её взял, стара, очень долго варити надо было." Він там жив. Я працювала. Там у лісі ми робили. Мій двоюрідний брат також там був. Ми на горищі спали, а він спав внизу, а часом дощ, то боялися ми, щоб він не вліз туди. Драбину забирали зі собою й під двері того Петра клали. Ха, там нас було душ 10, чи може більше, так ми під двері Петра клали, що як двері відчинятиме, то Петра буде сунути, він почує, бо й нас поїсть до чбрта. Він такий здоровий був. Тоді він був сторожом — там була кукурудза й картопля. Так, не знаю, де він дівся. Не знаю, він сторожом був, я не знаю, де він дівся. Я думаю, що то він таке плескав: поїв і жінку, й кішок і собак ів, і жінку їв, ну — стара варить, чорт би її взяв, а діти гарні. Вмер мій дядько, в хаті вмер. Поклали його в погреб, бо вже люди не мали сили закопувати. Поклали його десь там в погреб, то такі погреби, так називалися на Україні, похідні такі. Поклали його й він там тріснув. Копи там уже назбирали десь людей, таких трохи дебеліших, везти його на цвинтар, а в нього й кишки вилупилися. І діти померли й він помер. І то така Україна й таке життя було.

Пит.: Я маю деякі питання для Вас. Чи Ви пам'ятаєте, хто був головою сільради?

Від.: Якийсь чужий був головою сільради. Прислали. Один був Лев, секретар був, лівою рукою писав, а голова такий маленький був і то точно прислані були: голова й секретар. То лівою рукою писав, то всі так сміялися, бо це в нас дуже вдивовище, що лівою рукою пише, як він може писати?

Пит.: Чи Ви знаєте, скільки людей повмирали з голоду?

Від.: Та села вимирали! Села! Коли я жила в лісництві, прийшла, вже ми, як нас розкуркупили то, за межі України ми мусили виїхати. За межі України вивезли в просіку, покинули й поїхали. І все.Тоді, як хоч. Ми перебралися коли нашу хату поламали. Ми до другої тітки заховалися, сиділи, бо то мусили ми за межі України жити в російських селах. На Україні ми не мали право, бо ми українці, й з українцем таке видається.

Пит.: А як люди спасалися від голоду?

Від.: Уже той бур'ян їли. Так уже Бог дав, хто спасся де. Той бур'ян їли, той десь там робив. Коли ти підеш працювати, тобі дадуть хліба й на цвяху важуть. Цв'ях такий. Там дадуть суп такий, кандьор казали, хоч посолене. Ото таке о.

Пит.: Чи була церква в Вас?

Від.: Господи, хто її не мав церкви? І священиків. Ще мій дід умер у 26—ім році, то вже його малювали, скрізь плакати наробили, що піп ішов і служив, і співали, то вже тоді сміялися в 26-їм році. Та де церква? То з священиком ховали з другого села, привезли священика й вже його намалювали, що отакий він здоровий лежав і тут священик кадив, тоді плакати малювали, а де церква? Хто її чув, ту церкву? Ніде ніхто не знав ніякої церкви. А села, то всі були самі бур'яни: ані кішки, ані собаки, ані людей, нікого. Де там хто, а то самі бур'яни й пусті хати.

Пит.: А як то все скінчилося?

Від.: Так скінчилося, а тоді 33-ій. Уродило трохи. Люди робили там трохи. Той кукурудзу, той там те, той там те, й ще ми шили з мамою валянки такі-то за мішок буряків і за відро капусти. Мусили шити, і так ото підеш на базар, тільки можеш купити таке: суржик, усе разом повішене, і ячмінь, і овес, і пшениця, і жито, і помелене, й горошок такий чорний, кукіль і то все помелене й то тільки на блюдечко продавали. Так не продавали на кіло, на два, чи мішок, чи стільки — на блюдечко. Пшоно продавали. Там десь хтось більше. Переважно продавали тракторські жінки. Трактористи добре заробляли: їм давали по три кіл а на годину, на трудодень, то вони виносили на базар і продавали. Тоді вже стали трохи ліпше на праці давати. Батько ліс рубав. За тиждень 30 центів получив, то нема за що й хліба купити. Це же на 34-ий рік. То нема на за що й хліба купити, то ми з мамою сидимо шиїм, а сестра ходе гроші збирав, буряки. Піде, перестріне. Одна йшла з кавалером, вона каже: — Ти досі не заплатила нам гроші, давай! Кавалер витягнув з кишені й віддав. Ха!  — Мама й Мотроня шили тобі ліфика, а ти не заплатив, давай. Віддав кавалер. І так уже тоді люди трошки пристосувалися. Все їли, все ховали. І качани з кукурудзи не викидали. Кукурудзу там пообдирають, качани потовчуть, кукурудзу потовчуть і якусь пампушку спечуть.

Пит.: А Ви знаєте скільки людей, які померли з голоду?

Від.: Я скільки знаю? Скільки в селі було, всі померли. Дуже багато померло людей. І ще йдуть та й питають: — А та ще не вмерла, а той ще не вмер — і так люди то hарру аж були. Так, уже таке було звірство до людини. Всі ходили пухлі. Я ходила пухла. Де йду, то від мене вода оставалася, так, як пройду, й мокре місто. Ноги видно. Як тільки вийду з бані, ото по хаті ходжу. Так, то така я пухла була.

Пит.: А як довго?

Від.: О, може місяців чотири, п'ять. О,  то довго було. Тоді я пішла. Уже й корів пасла. Вже осінь була. І там уже тоді я ходила по хатах, чия корова. Мені давали їсти. Я мусила. Це вже осінь ж, глибока, а я ще в лісі корів пасла там по, то файно було там на тому. Такий зрубаний на зрубі, там трава велика й то лісницькі корови, кожного працюючого. То як гнала ті корови в ліс, я не боялася вже. Хай мене з'їдять, то я вже не боюся. Аби я наїлася трохи. То піду по хатах: сьогодні в того, завтра в того, після завтра в того. Чия корова, то я там день їла і то так. А тоді, як я покинула тих корів пасти на зиму, тоді мені той дав форму муки, а той дав мішок буряків, а той дав відро картоплі і так я прийшла додому, а там з мамою шили та вже й жили, аби жити.

Пит.: А був голод в Росії?

Від.: Я туди не ходила, я не знаю, чи там був голод, чи ні. Я не могла туди добратися.

Пит.: А що Ви чули?

Від.: Я чула, всі ходили міняти туди. Усі йшли міняти. Несли рушники, несли яке що в кого е, було барахло там, полотно. Що на селі буде? Полотно, рушники, скатерки такі різні, повишиване все. То несли туди до Росії міняти. Були такі, що й по селах міняли за сироватку. Сир поїсть, а сироватку тобі дасть — віддай їй рушник. Як мол подруга йшла заміж, то жінки стояли й плакали: — Ото ж мій рушник, я ж за сироватку її віднесла. То й в селах були такі, бо її чоловік був тракторист і вона мала.

Пит.: Чи був торгсин?

Від.: Торгсин був. Позабирали все, де що не було. Давали хлібину там, чи муки, чи цукру, то щось давали. Хто мав зуби, повитягував, хто мав хрестики, хто мав перстень, то все несли. І то давали там муки, давали цукру, давали, навіть, хліб печений. Хто що хотів — давали.

Пит.: А як довго то існувало?

Від.: А то так існувало — 33-ій рік, 32-ий начався, і аж до 34-го було. Торгсин. То все там казали: — Ой, в мене хрестик був, та я повідносила. Та то там був торгсин

був, то несли все: і перстень, хто мав різні перстні, хрестики, такі, навіть, коралі були, І каміння, і дуже гарні, вишневі. І то несли туди, бо то дороге було. Позабирали в торгсин. Ой, то все брали.

Пит.: Я знаю, що Ви були дуже молоді тоді, але, чи Ви пам'ятаєте, що люди говорили про, наприклад, Скрипника?

Від.: Був. Моя мати їздила до Петровського в Харків. Вона їздила з тіткою сліпою, то він написав, щоб оставили корову й хату, бо то в батько, її батька й то, щоб їй було. Вони то сказали, що то нема такого, й все. А Скрипника, так його десь забрали — Богу душу віддав, л Вони всіх прибирали українських провідників.

Пит.: А за Кагановича, Косіора, Махна?

Від.: То я тих не знаю, то я ще була мала.

Пит.: Чи посадили людей за петлюрізм?

Від.: Ото петлюрізм, ото призирали, казали: — То Біла гвардія. То призирали ще більше, як розкуркулених куркулів і тоді, як Кірова вбили, то всіх їх позбирали, десь Бог їх зна, десь Богу душу віддали. То за Петлюру то казали: — То Біла гвардія. І то вони десь гнали їх, мабуть, забили їх. Усі люди йшли на Сибір. Там широкий плац. А на Сибірі, як ішли бійци й давали, брали хліб там на кухні й давали тим, що там у них на дорозі. А бійци їхали на училище на Далекий Схід. Бійци їдуть на училище, а ті люди, той в лаптях, той з мішком на голові, той голий, а той босий і бійци витягали й кидали їм кусок хліба, то він ще й кричав. То один лейтенант казав: — Я тебе розстріляю, як собаку тут. Ти сам такий заключений, а ти не даєш хліба? Ти б ще й дякував, що ми їм дамо щось. Кидали бійци їм одежу, кидали хліба куски, а такі заключені там стояли й то стояли, шоб не дали. І собаки в їх були. Та куди лейтенанту? Вискочив з авта й сказав: — Я ростріляю тебе, як собаку й ніхто не знатиме. В них були такі собаки. Він сам так такий, а за той кусок хліба все він...

Пит.: Де то було?

Від.: На Далекому Сході це було.

Пит.: А як Ви це знаєте, чи знали?

Від.: Я знаю, це я кажу, бо мій кавалер там служив і мені то казав, як він прийшов з війська. Як він прийшов з війська, то він казав, що таке й таке там на Далекому Сході бійци, як їдуть на училище, то завжди ми за пазуху берем кусок хліба й кидаєм тим людям. З собаками стоять охорона, які їх охороняють і не хочуть, щоб ми їм дали куска хліба. Там патера, вони ліс ріжуть і дороги справляють. То все на людських кістях. Ото таке, так знаю.

Пит.: Ви маєте ще щось сказати?

Від.: О, як я отак лежу й думаю, то є багато. То я багато знаю й завжди воно мені в очах стоїть, а як так починаєш розказувати, то мішаєш те й те, все разом. Як я лежу, думаю, то воно мені все по-порядку так у очах стоїть. Ай, коли я почала казати, То воно й те йде, мішається.

Пит.: Якщо Ви маєте ще щось добавити, то прошу.

Від.: Як посаджуть людей в Харкові, гонять людей до бані, кажуть: — Покупайтеся, поїдете на уборку хліба. Люди йдуть. Усі з радістю покупаються, їм дають четвертину хліба в вагон, і возять їх. Попалася і я туди, не могла втекти. То в вагоні їхали такі уже півбанди — хлопці. Виломали кришу й витяглй мене туди, а так я б не могла вилізти, я б також там умерла з тими людьми, що возять по полю взад—вперед, взад—вперед. Я три, чотири тижні не мала ані води, ані їсти. І то пара, вагони закриті, ті, що скотину возять, і вже. Як би ті резервісти не витягли мене, то я б там здохла. А то ж такі вже вони: хліб поїли й вони того не боялися, що вони їх у вагон засадили. Вони поламали дах у вагоні і мене витягли. І тоді, як ми плигали, то вони стріляли по нас, ті вартові. Ото таке було.

• З розповiдей про голод 1933р.
• В редакцию Московских радиогазет "Пролетарий"
• Колективізація і голод на Україні: 1929-1933